Історія краю
Історія селища Неполоківці та села П'ядиківці
Мальовниче буковинське село Неполоківці, одне із тисячі таких же затишних, зелених куточків нашого краю, але для нас, його мешканців, наймиліше та найрідніше місце на Землі. На території, де зливаються в одне русло, дві карпатські річки Прут та Черемош, на лівому березі річки Прут в його долині розташоване наше селище міського типу Неполоківці.
Селище Неполокiвцi — центр селищної ради Кiцманського району, розташоване на пiвдень вiд міста Кiцмань на відстані 11 км i на захiд вiд обласного центру міста Чернiвцi на відстані 25 км. Через селище проходить залiзнична та шосейна дороги, що з’єднують обласний центр з Iвано – Франкiвськом, Львовом та iншими мiстами. До складу Неполоковецької селищної ради входять селище Неполоківці, село П’ядиківці та територія залізничної станції Неполоківці.
Неполоківці – один iз найдавнiших населених пунктiв на Кiцманщинi. Вперше згадується у писемних джерелах 12 травня 1425 року.
Iснують двi версiї походження назви селища.
- Назва походить вiд слова “полокати”, обливати. Стара частина села була розташована на пiдвищеннi, яке не заливали води Прута пiд час повенi. Цю частину села вода не омивала, не полокала.
- Назва походить вiд слiв “полокати”, “обливати”, “мити”, “неполокане” село. Як говорить легенда, мешканцi села йшли “полокати” (прати) бiлизну на р. Прут, а жителi сусiднього села Завалля кричали i прозивалися їм “неполокані – неполоканi”. Вiд цього i пiшла назва Неполокiвцi.
Неполокiвцi в ХVII столітті були у володiннi пана Дричана (Тестула), вiд нього половина села переходить до Строєску, а вiд нього знову до Санду Тестула. Другу частину села отримують пiд час весiлля в 1650 роцi Мiгай Цопа. В 1782 роцi ця половина села була роздiлена на двi частини: половина — Йордакi Гiцеску, а iнша — Санду Цопi. Частина, яка належала Цопi стала називатись Цопень. Пiзнiше Цопень ввiйшла до території села П’ядикiвцi.
Село П’ядикiвцi згадується в письмових джерелах в ХVII столітті. Полководець Штефан Голубовський за заслуги перед польським королем Йоганом III 20 грудня 1691 р. отримав в подарунок село П’ядикiвцi, яке входить до складу Неполоковецької селищної ради.
Протягом ХVII столiття росiйськi вiйська у вiйнi з Туреччиною не раз звiльняли всю Буковину вiд турецьких загарбникiв. Вiйна тривала з 1768 по 1774 рр. i закiнчилася пiдписанням мирного договору. Австрiя виступила посередником мiж воюючими сторонами. В результатi довгих переговорiв Туреччина погодилась передати Австрiї частину пiвнiчної Молдовiї, до складу якої входила i Буковина. Так наш край опинився у складi Австрiйської iмперiї.
Село у роки австрiйського панування (1774—1918 рр).
На початок австрiйського панування наш край був у занедбаному станi. Землеробство i скотарство перебували на низькому рiвнi. Ремiсництво i торгiвля, якi знаходились у руках вiрмента євреїв, були слабо розвиненi. Будинки були збудовані, як правило, iз глини i соломи. Українцiстановили 2/3 населення краю. В цей перiод на Буковинi дiяло 26 чоловiчих i 3 жiночих монастирi. Були i церковнi школи. Документи Чернiвецького облдержархiву свiдчать, що в 1774 роцi в Неполокiвцях проживало 56 сiмей, а в П’ядикiвцях — 12 сiмей. В 1776 роцi село П’ядикiвцi було у володiянi боярина Iллi Стрижка, а в 1782 році володарями села були Іонiца Стрижко, Василь Влад, Думiтраш Теотул.
В 1880 році в селі Неполокiвцi проживало 1210 жителів. 28 сiчня 1884 року в Неполокiвцях побудована трьохрічна школа в якій навчалося 70 дітей. Дозвiл на відкриття школи дав сам цiсар Австро-Угорської iмперiї Франц-Йосиф II.
В 1900 році в Неполокiвцях було 245 будинків i проживало 1294 жителів.
На захист прав українського народу, національної культури виступали провiднi громадські дiячi Буковини, які були об’єднані в товариства. В 1911 році в Неполокiвцях було створене товариство “Руська Бесiда”. В цьому ж році в П’ядикiвцях було створене товариство “Читальня Руської Бесiди”.
В 1908 роцi в Неполокiвцях був заснований спиртзавод. Господарями цъого заводу були брати Адольф i Ром, а пiзнiше пан Сухестав. Важкою була праця неполоковецьких трударiв на панськiй гуральнi. Безробіття, голод, безправ’я, нацiональний i колонiальний гнiт. Щоб придбати клаптик землі, селянам приходилося заходити у великi борги, тому бiльша частина селян вiд зорi до зорi працювати на панських землях за шматок хлiба. Написанi власноручно документи говорять:
«Я, Василь Шевчук Ілашів, господар Неплоківців, сину Костевi записую 12 пражин левади, на яких лежить приватний борг, який визичено у пана Термана 200 крон , а 280 крон в позичковій касі села Неполоківці».
За переписом 1910 року населения в Неполокiвцях становило 1479 чоловiк, з них: 1047 – українці; 34 – поляки; 18 – нiмцi; 349 – євреї; 11 – румуни. Як видно з наведеного перепису найбільше серед національних меншин було євреїв. Серед єврейських родин – Янчул , Плуцар, Мендель, Гріних та багато інших. Всі члени громади співіснували мирно і нічиї права не ущемлялися. Будинки євреїв були розкидані по всьому селі. Майже на кожній із вулиць було розміщено по кілька єврейських будинків. Деякі із них збереглися до сьогодні, наприклад по Головній вулиці, хоча і трохи змінені новими господарями.
На станції, яка раніше називалася «Орошани», а тепер «Неполоківці» і відноситься до Наполоковецької сільської ради, була ціла вулиця заселена євреями. Ніхто не ділив людей по національній належності. Діти, виходячи на вулицю, гралися всі разом, разом ходили до однієї школи. Але діти євреїв крім світської школи повинні були відвідувати школу-синагогу. Така школа знаходилася по теперішній Головній вулиці. На тому місці тепер живе сім’я Чобанів.
Із розповідей старожилів з нашого села євреї жили заможніше ніж наші односельчани. Вони мали своє господарство, деякі тримали крамниці або торгували дома. Шнеєр, наприклад, продавав м’ясо і робив ковбаси, Мендель тримав цапів, Дубцьо різав кури євреям, Горяки скуповували зерно і продавали. Селяни жили з своєї землі, але грошей на необхідні товари не завжди вистачало. Зі слів Варзаря Іллі коли б ти не звертався, чи вдень чи вночі вони завжди давали до грошей. У борг давали сірники, нафту, мило – товари, які були необхідні у побуті. Хліб у той час коштував 5 леїв, якщо хліб залежувався то його ціна зменшувалася. Зі слів Руснак Зінаїди найматися до єврея було краще, бо він платив за роботу більше. У заможного господаря селяни за свою роботу отримували, наприклад, глечик молока квасного і жменю муки, а у єврея можна було отримати ще крупи. У Варзаря Іллі батько наймався до Горяка. Він мав дві пари коней – одними сам возив, а на інші наймав когось. За роботу платив грошима, або хлібом, пшеницею.
Пiд час Першої свiтової вiйни, що важким тягарем лягла на плечі селян, з сiл Неполокiвцi та П’ядикiвцi до Австро-Угорської армії було моблiзовано близько 100 чоловiк. Велика кiлькiсть населення була задiяна на примусових роботах, якi запроваджувались як австрiйською так росiйською царською владою. На територiї селища проходили i бойовi дії Першої свiтової. Про це свiдчать боєприпаси росiйського та австрiйського бойового спорядження, які іноді знаходять під час земляних робіт.
Мобiлiзованi в австрiйську армiю українськi селяни йшли неохоче захищати iнтереси Австро – Угорської iмперiї. Трагiчним було те, що їм приходилось воювати проти своїх братiв — українцiв з Надднiпрянської України, мобiлiзованих у росiйську армiю. Це була братовбивча вiйна.
Румунський перiод (1918-1940)
Закiнчилась перша свiтова вiйна i в 1918 роцi на заміну 144-рiчному пануванню Австро-Угорщини на Буковинi пiсля короткотривалого періоду безвладдя, прийшли румунськi окупанти, якi протягом 22-х рокiв докладали всiх зусиль щоб знищити особливостi буковинського краю i перетворити його в румунську провiнцiю.
Пiсля захоплення Буковини румунська влада встановила тут жорсткий контроль i режим управлiння. Заборонялося проведения зборiв, обмежено пересування громадян, заборонено носiння зброї, запроваджено цензуру преси, трибунал.
При в’їздi в село Неполокiвцi був поставлений постерунок “Молдова”. Жандарми (шандарi) за порушення встановленого порядку iз жителями села жорстоко розправлялися. Серед покарань найбiльш поширеними були традицiйнi для Старого королiвства жорстокi тiлеснi покарання. З розповiдей односельчан: Нагнiйчука Григорiя, Лупула Василя, Тарновецького Михайла, тих, хто порушував встановлений порядок били буком — “25 румунських букiв”, якi дарувались за найменшу провину.
Із включенням Буковини до складу Румунії митниця в Новоселиці була ліквідована, а на новому кордоні Румунського королівства з Польщею на залізничній станції Неполоківці була відкрита нова румунська митниця. Саме через станцію в Неполоківцях в 1919 р. в’їжджав до Румунії відпущений поляками з полону колишній Волинський архієпископ Євлогій (Георгієвський), який планував досі дістатися в розташування білої армії адмірала Денікіна. Слід зауважити, що за даними прикордонної поліції протягом грудня 1921 р. до Польщі через Неполоківці було репатрійовано 33 польських громадяни. У своїй діяльності митниця на станції Неполоківці, яку згодом перейменували на «Грігоре Гіка-Воде», як й інші митні установи Румунії керувалися спершу положеннями митного тарифу 1904 р., а з 1920 р. новим румунським митним тарифом та двохсторонніми торговими угодами з країнами сусідами. Станцiя Неполокiвцi стояла майже на кордонi мiж Румунiєю i Польщею. Кордон проходив по рiчцi Прут.
В Неполокiвцях була залiзнична митниця. Окремi жителi села займалися контрабандою. До Польщi (Завалля) через р.Прут провозили спирт (була своя гуральня), а звiдти привозили тютюн.
Із включенням Північної Буковини та Бесарабії до складу СРСР влітку 1940 р. румунська митниця на станції Неполоківці (Грігоре Гіка-Воде) була ліквідована. Свою діяльність ця митна установа на станції Орошани відновила в липні 1941 р. і діяла до березня 1944 р., коли край вдруге опинився в складі Румунії. Через цю митницю здійснювалось залізничне сполучення між Румунією і Генерал Губернаторством, до складу якого входила Галичина.
Перший радянський період (1940-1941 роки)
Після прилучення до УРСР Західної України знову постало питання про Бесарабію та Північну Буковину. Радянський уряд висунув ультиматум Румунії про включення цих земель до складу СРСР. 28 червня 1940 року Червона армія перейшла Дністер. У селі Оршівці відбулася зустріч воїнів Червоної армії, де були присутні і наші односельчани Варвара Вусик, Василь Цуркан, Емілія Петровська, Катерина Бойчук та інші.
Слідом за радянськими військами прийшли органи НКВС, які ув’язнювали двірників, вчителів, українських громадських діячів. По селах почали утворювати сільські ради. Головою сільської ради в Неполоківцях і П’ядиківцях був призначений Леон Гольденберг.
Велика Вітчизняна війна, яка розпочалася 22 червня 1941 року припинила радянізацію Буковини.
Перші дні війни неполоківчанам запам’ятались бомбардуваннями. Німецькі літаки намагалися зруйнувати залізничний міст через річку Прут, але ці спроби були невдалими.
Другий румунський період (1941 – 1944 роки)
Незабаром на Буковину знову прийшли румунські війська, які почали ліквідовувати українську владу і замінювати її румунською адміністрацією. Почався другий окупаційний період, який тривав до весни 1944 року.
У Неполоківцях 9 липня 1941 року був заарештований активний учасник визвольного руху голова сільради Леон Гольденберг, а з ним ще 34 чоловіки. Всі вони були розстріляні. На місці масового поховання розстріляних євреїв на кладовищі з ініціативи директора гравійно – піщаного кар’єру Фукса Леоніда Шаєвича встановлено пам’ятний знак.
Другий радянський період (1944-1991 роки)
У березні –квітні 1944 року відразу після вигнання фашистів на території області почалася мобілізація чоловіків призовного віку 1894 – 1926 років народження до радянської армії – третя з початку війни. Були випадки, коли з однієї сім’ї йшли сини й батьки: Фівко Мафтей з синами Тодором та Василем.
Багато односельчан загинуло у Фастові під час нальоту німецької авіації, так і не потрапивши на фронт. Ті, що потрапили на фронт, брали участь у боях в Східній Прусії, Литві, Польщі,Угорщині, Чехії та Словаччині. Не дожили до перемоги 125 жителів Неполоківців.
Швидкими темпами почалося відродження промисловості на території нашого села. В 1944 році, в Неполоківцях, поблизу станції Орошани почав працювати пункт «Заготзерно», який став сучасним потужним підприємством Неполоковецьким комбінатом хлібопродуктів.
Неполоковецький комбінат хлібопродуктів організовує закупівлю зерна на договірній основі, надає послуги колективним, фермерським та іншим господарствам по зберіганні, сушінні, очищенні, переробці зерна.Основними видами продукції є борошно, крупа манна, висівки для птиці і свиней.
У різні роки директорами «Заготзерна» і комбінату хлібопродуктів були: Боднар Артем Олексійович, Клебан Володимир Якович, Савчук Володимир Юрійович, Волошин Зіновій Петрович, Чопик Володимир Казимирович. Для робітників комбінату побудовано триповерхові та п’яти поверхові будинки в центрі селища Неполоківці.
Гравійно-піщаний кар’єр з’явився в Неполоківцях в кінці 40-их на початку 50-их років на базі Неполоківського родовища піску та гравію.
Перші геолого-розвідувальні роботи на родовищі проведені в 1945 році геологорозвідувальною партією з південно-західного відділення Транспроекткар’єру. Розробка піщано-гравійних відкладів розпочалася з 1946 року.
На сьогодні підприємство складається з двох гірничо-збагачувальних цехів, автотранспортного цеху, цеху погрузки, ремонтних майстерень і електроцеху. В кар’єрі працює 155 робітників.
За час роботи кар’єру під керівництвом Фукса Леоніда Шаєвича поліпшилась якість продукції. Щебеню фракцій 5-10 10-20 присвоєно вищу категорію якості. Поставлено нове устаткування, здано в експлуатацію нову дробильну установку, побудовано технічний міст через річку Прут / відновлено після паводку 2008 року/..
Для працівників підприємства збудовано два двоповерхові будинки, допомога надавалась і надається у будівництві церков сусідніх сіл Клокічки, Чорториї, Пядиківці.
Над сторінкою проекту працювали:
Савка Л.Й., Фівко В.Т. — вчителі історії,
Мартинюк Олександр, ВасиликТетяна, Марусик Аліна — члени краєзнавчого гуртка,учні 8 класу.
Село Оршівці
На горбистій рівнині на заході України, на лівому березі річки Прут у Чернівецькій області розкинулося мальовниче село Оршівці – центр Оршовецького старостинського округу , адміністративно-територіальна одиниця Чернівецької області.
Відстань до районного центру
Площа населеного пункту становить
В селі проживає 2213 громадян. Національний склад : українці. В селі проживають громадяни Узбекистану, Білорусії, Сірії.
Історія Оршівців , краю Північної Буковини, як складової частини Київської Русі, Галицько-волинського князівства, свідчить , що до середини XIX століття Оршівці відомі з 17 століття. Перша писемна згадка про село відноситься до 1638 року. Спочатку в документах писалося Орошени. Майже точно ця назва закріпилася за поселенням, що біля залізничної станції Неполоківці: Орошани. Назва походить від прізвища Ореш. Є дані, що це відоме прізвище походить від угорського слова орош (русин).
Гордістю мешканців Оршівців є чудовий старовинний парк, якому півтораста літ. Цей парк –один з найстаріших у Буковині. Його прикрашають близько семи десяти різних видів дерев, серед яких багато чужинців-екзотів, що є рідкісними в нашому краї і за його межами. Ось декілька з них: бук пурпурний, катальпа бігонієвидна, сосна Веймутова, оцтове дерево платан-гігантський, клен цукровий, ясен плакучий та інші. В різні пори року парк милує око розмаїттям кольорів, є окрасою села, надає йому непідробну мальовничість і неповторність. Хто хоч раз завітає до села, то йому обов’язково покажуть цей своєрідний ботанічний музей, який збігає з пагорба до самої автомагістралі, що йде від Чернівців до Снятина.
Оршівська церква Успіння Пресвятої Богородиці. Офіційна дата її створення – 1850 рік, ймовірно є датою її перебудови. Деякі джерела стверджують, що церква була побудована у 1758 році. Лоза обплітає церкву. Біля храму відразу дві дзвіниці. І обидві вкриті бляхою. Старий цвинтар поруч з храмом. Церкву було збудовано 1850 році, хоча дослідники схильні вважати, що це скоріше рік її перебудови, а реальна дата зведення – 1758 рік і цьому є певні документальні підтвердження.
Церква дуже нагадує сусідні церкви в Дубівцях та Ошихлібах. Всі вони збудовані у гуцульському стилі, вплив якого у цій частині Буковини був найсильнішим у той період історії.
Переможно завершивши Другу світову війну, радянський народ з властивою йому енергією приступив до відбудови народного господарства. Селяни почали об’єднуватись в колгоспи. В 1947 р., в Оршівцях, була створена ініціативна група, в яку входили 54 сім’ї.
Влітку 1948 року на загальних зборах було вирішено організувати колгосп «30-річчя Радянської України. Головою був обраний бідняк Микола Тодощук. Господарство мало
Виробниче спрямування - рослинно-тваринницьке. Довгий час колгоспом керували Іван Руснак, а пізніше до його ліквідації Микола Лупул. Вони ввели господарство в одне з кращих в районі. Особливо велика заслуга Миколи Лупула в благоустрої, створенні адміністративного центру села. При ньому побудовано будинок культури на 400 місць, де розміщались селищна рада і пошта; дошкільний навчальний заклад; два житлові будинки на 20 квартир і проведено водогін для тваринницького містечка, школи та дитячого садка.
Після розпаювання землі на базі колгоспу утворилася «Агрофірма Оршівська», якою керував заслужений працівник сільського господарства України Микола Чередарик.
«Агрофірма Оршівська» - це багатогалузеве, високорозвинуте агропромислове господарство. До її структури входили рільнича, тракторна, бригади, молочнотоварна ферма, підсобні цехи та переробні підрозділи – млин, пекарня; автопарк, оліфоварочний цех, магазин. У агрофірми налічується
У 2008 році власником агрофірми «Оршівська» стала корпорація «Сварог», а пізніше вона розділилася на чотири окремі виробничі підприємства. Діяльність агрофірми звузилась до вирощення сільськогосподарських культур ( зернові, соя і ріпак).
Економічний потенціал села представляють ТОВ «Агрофірма Оршівська», ТОВ АТЗТ «Мирне», СФГ Стадник В.Г., СФГ Тернович І.Д., ПАФ «Астра» Онуфрейчук В.В. та інші.
В Оршівцях є декілька мальовничих куточків, які відзначаються особливою красою. В одному з них, біля сільського стадіону, поблизу маленької річки, здалека видніється добротна двоповерхова споруда. Це Оршовецький ліцей, що побудований 1964 року. Тут навчається понад 270 учнів, трудиться три десятки досвідчених педагогів, які все роблять для того, щоб їх вихованці мали міцні й сталі знання, були патріотами нашої молодої держави, працьовитими і наполегливими.
Також в селі діє Оршовецький заклад дошкільної освіти, збудований у 1984 році. Він втопає у суцільній зелені. Біля дитячого садка – запашні троянди та яскраві сальвії. Тут працюють 8 вихователів, логопед, психолог, керівник музики та інші майстри своєї справи, які ще змалечку прививають дітям любов до Батьківщини, та навчають перших, та таких важливих, кроків у подальшому здобутті освіти та вибору професії.
Духовному відродженню села сприяє робота будинку культури, який збудовано у 1982 році. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності, відбуваються цікаві масові заходи, зустрічі з передовими людьми. Є хоровий колектив, якому ще в 1985 році присвоєно звання народного. Хор є активним пропагандистом української хорової музики. Слухачі відмічають яскравість і самобутність виконання творів. В репертуарі колективу присутні духовні твори, українські народні пісні, пісні українських композиторів, багато колядок, щедрівок.
Значну роль у вихованні духовності відіграє селищна бібліотека, яка була відкрита у 1946 році і знаходиться у приміщенні будинку культури. Тут проводяться різні тематичні вечори, зустрічі з цікавими людьми, краєзнавчі заходи, дні поезії.
На території Оршівського парку, в оточенні пишної зелені та квітів функціонує Оршовецький дитячий будинок (комунальний заклад «Оршовецький дитячий будинок санаторного типу»). Дитячий будинок функціонує з 1948 року, як дошкільний заклад – з 1977 року. З 2006 року діти, які досягли шкільного віку виховуються в дитячому будинку та навчаються у місцевій школі. В установі створені умови для гармонійного та повноцінного розвитку дітей: оснащені групові ігрові та спальні кімнати, спортивний та музичний зали, кабінет медичної допомоги, психологічний та логопедичний кабінети.
Медичне обслуговування жителів села здійснює Оршовецька амбулаторія загальної практики сімейної медицини, в якому налічується 7 одиниць медичного персоналу: 2 сімейні лікарі та молодший медичний персонал.
На території Оршівців діють дві релігійні громади. В центрі села стоїть Свято-Успенська православна церква, перша згадка про яку відноситься до 1758 року. Це пам’ятник архітектури дерев’яного зодчества, збудований при протоієреї Василеві Драбику. Церква збудована з дерев’яних брусів.
Жителі села в належному стані підтримують зовнішній і внутрішній вигляд храму. Старожили згадують, що перша церква знаходилася недалеко від того місця, де зараз проходить залізниця Львів-Чернівці. В нинішньому храмі зберігаються реліквії, перенесені із старої церкви. На початку ХХ ст. Гаврило Пилипюк збудував каплицю, що і нині є окрасою села.
В 2010 році відкрила двері нова православна церква Святого Успіння Божої Матері на хуторі Слобода. Перший камінь для цієї церкви було закладено у 2007 році. Вона будувалась три роки, відкриття відбулось у 2010 році. З того часу дзвони церкви скликають людей на службу Господу Богу.
За ініціативи місцевих жителів також розпочато будівництво храму ПЦУ Успіння Божої Матері в центрі села. На час будівництва зведено тимчасовий храм, де звершуються всі уставні Богослужіння.
10. В селі встановлено пам’ятник воїнам-визволителям у роки Другої світової війни, пам’ятник-хрест жертвам комуністичних репресій та пам’ятна дошка загиблим воїнам
Найбільш відомим вихідцем з Оршівців був Микола Чередарик (17.04.1913-10.03.1994 рр. у м.Сучава, Румунія) – дослідник української літератури і фольклору, педагог, доктор історичних наук.
Навчався на юридичному факультеті Чернівецького, а згодом на історичному факультеті Ясського університетів. Працював викладачем у навчальних закладах Румунії. Досліджував українсько-румунські історичні зв’язки та культурні взаємини. Цінними є студії науковця «Доповнення біографії О.Кобилянської», «Маловідомі біографічні дані про О.Кобилянську, «Микола Устиянович», «Бої поблизу Боян на Буковині» та ін.. Ним опубліковано німецькі поезії Ю.Федьковича «Наш Черемош» і «Сучава» та науковий коментар до них у журналі «Нойє літератур» (Бухарест, 1989, №9).
Оршівці пишаються також Сичовою Мирославою Іванівною (1957) – педагогом, науковцем, кандидатом педагогічних наук, доцентом, заслуженим вчителем України.
З 1998 року — заступник директора з навчально-виробничої роботи, починаючи з 2003 — заступник директора з навчальної роботи.
У 2006 році захистила кандидатську дисертацію зі спеціальності «Теорія і методика професійної освіти». Роботу в коледжі поєднує з роботою на педагогічному факультеті ЧНУ доцентом кафедри педагогіки та соціальної роботи.
Ці люди та багато інших є гордістю села. Невтомні трударі, які самовіддано і наполегливо працюють на різних ділянках народного господарства країни.
За роки незалежності село розбудувалось і зараз вабить оригінальним зовнішнім виглядом, своєрідними барвами у побуті, в природніх особливостях. Щедрі в цих хатах на хліб і співанку, на радість добрих спілкувань і щасливої праці.
Село Берегомет
Берегоме́т — село в Чернівецькому районі Чернівецької області. Розташоване на автодорозі Н10 Івано-Франківськ - Чернівці. Розташоване на лівому березі річки Прут, за 12км від Кіцманя, за 5 кілометрів від залізничної станції Неполоківці. Село входить до складу Неполоковецької територіальної громади. Утверений Берегометський старостинський округ, до якого входять ще села Реваківці та Клокічка.
Перша письмова згадка про Берегомет датується 25 липня 1661 року, його згадує боярин Юон Прежескул.
Офіційна назва села в часи Австро-Угорського панування була – Берегомет - на - Пруті, так як існував ще один Берегомет у Вижниччині - Берегомет-на-Сереті. В часи румунської окупації назва села була калькована, як Берегомет-ам-Прут, що румунською мовою означало теж саме. Такі назви збереглися на старих поштових листівках, та й в офіційних документах.
Миколаївська церква в Берегометі є найціннішим зразком серед церков «хатнього» типу на Кіцманщині. Щоб побачити її, треба в центрі села біла автобусної зупинки звернути ліворуч, проїхавши один квартал.
Миколаївська церква 1786 (за іншими даними – 1781) роком, хоча, скоріше за все це – рік її перебудови. За думкою вчених, бабинець церкви більш старий, датований другою половиною XVII століття. Церква побудована подібно до гуцульських хат з подовжньо розпилених брусів, випуклостями назовні. Лише значна висота зрубів та більш пропорційне співвідношення деталей відрізняють її від давніх зразків Датується«хатніх» церков, які зустрічаються у Чернівцях та Герцаївському районі.
Храм складається з трьох зрубів майже однакової ширини, нава перекрита невисоким внутрішнім восьмигранним шатром. Над високим чотиригранним дахом, покритим ґонтом, підвищуються три декоративні главки з хрестами, центральна з яких подвійна, значно більша за інші.
В інтер’єрі храму привертає увагу іконостас, особливо царські ворота. Їхні створи прикрашені різьбленням, що складається з крупних стебел виноградної лози, які, вигинаючись, утворюють виразний малюнок. В медальйонах зображено Благовіщення та чотири євангеліста. На північному боці нави висіть намісна ікона Святого Миколая кінця XVII століття, лік якого нагадує буковинських благообразних старців. Ніжно-зелені та червоно-рожеві тони одягу Святого неймовірно вдало поєднуються з срібряним фоном орнаменту та золоченою соковитою різьбою колонок обрамлення.
Село Клокічка.
Невеличке, з малою кількістю населення, розкинулося на мальовничому березі річки Прут. Вічно красиве, миле серцю кожного клокічанина. Хто народився і жив тут ніколи нізащо не забуде його, а хто живе, не покине ніколи рідного гнізда, бо ніде нема так, як тут: дружньо, затишно, надійно.
Живуть тут добрі люди, працювиті і завзяті. Добре пам'ятають історію свого села, бо утворилося воно порівняно недавно.
На місці села приблизно 220 років тому було розташоване велике болото (плесо), а по берегах росли кущі - клокічка. Через річку Прут було видно село Зеленів, яке красувалося на зелених горбах. Багато людей шукало доброї землі, щоб поселитися десь. Вони переходили з тих горбів зеленівських і поселялися на рівнині біля плеса з клокічкою. Першу хату збудували в 1776 році. Це була сім'я Чорнея Івана Костянтиновича. За ним поселилися Липкан Олекса Іванович, Урсуляк Танаско, Чорней Танаско Іванович. А назвали село Клокічкою. Як ті кущі, що росли біля води, так росло село.
У селі поки що не було ні церкви, ні цвинтаря, ні школи. Молитися, хрестити дитину, ховати померлого ходили в Зеленів.
Аж в 1937 році під час окупації Румунії в селі дозволили побудувати школу. Першим вчителем був Адамко Мафтей, другим - Чорнявський Йозеф.
Перші учні школи:Бойда Григорій, Вакарюк Тодор, Вакарюк Василь Ільович, Чорней Анна, Чорней Василь.
В школі було 7 класів. Вчилися в 2 зміни 20 цчнів. Важко було:чужа мова, підручники - 1 на всіх. Від вчительської різки не раз плакати приходилося.
Перд війною навчала дітей вчителька з Будзави Олена Чикарлоу.
1941-1944 рр - Мармасой Чубка.
В 1944 р, коли Буковину було звільнено від румунських окупантів, в школі працювали:
1944-1946 рр - Ірина Іванівна Сухолотюк.
1951-1953 рр - Ольга Кузьмівна Рев'якіна.
1956 1967рр - Фрозина Федорівна Цегельник.
Всі ці роки школа була початковою, діти навчалися до 4 класу, а продовжували навчання в Реваківській восимирічній школі.
Село Реваківці
Реваківці - село, яке розташоване в Чернівецькому районі, Чернівецької області. Відстань до обласного центру міста Чернівці - 25 км. Населення - 744 мешканців. Реваківці входять до складу Неполоковецької територіальної громади. Реваківці, могли отримати свою назву від німецького слова riva - берег, селище розташовані на лівому березі Пруту.
В селі є такі заклади: медичний заклад, навчальний заклад, клуб, бібліотека. Основне населення українці. Мешканці села займаються землеробством і тваринництвом, підприємницькою діяльністю та працюють в різних закладах.
Реваківці – осередок кінного спорту
Уже багато років місцевий підприємець відроджує тут кінний спорт. Клуб верхової їзди «Буковинська Троя» - один із не багатьох таких закладів на теренах області. Оскільки розташування досить зручне (на трасі Чернівці–Івано-Франківськ), село Реваківці стало популярним місцем відпочинку для буковинців та гостей області.
У селі відремонтовані дороги, добре розвинута інфраструктура, є все потрібне для життєдіяльності, а це сприяє розвиткові туризму. Окрім верхової їзди, можна відвідати міні-зоопарк та побачити страусів, нутрій, павичів, шиншил, в’єтнамських свинок, голубів та поні. Також тут практикують лікування дітей, хворих на церебральний параліч.
У селах Реваківці, Берегомет та Клокічка є всі умови для розвитку туризму. На території громади є достатньо магазинів, барів, ресторан, сауна, туристичний комплекс. Села газифіковано 10 років тому. Також оновили ФАБ та лікарську амбулаторію сімейної медицини.
В центрі с. Берегомет є великий Будинок культури, який є КЗ «Центр культурних послуг» Неполоковецькогої селищної ради.
Музей Лисаківського у рідній школі
У Реваківській школі, де навчався відомий скульптор, член Національної спілки художників України Микола Лисаківський (народився у с. Реваківці), зберігають його скульптури. У школі давно існує традиція зустрічі із випускниками через 10, 20, 30, 40 та 50 років. Кілька років тому уже покійний М. Лисаківський відзначав 50-річчя закінчення Реваківської неповної середньої школи. На згадку про себе подарував нашій школі свої роботи.
Наразі у кімнаті Лисаківського є близько 50-ти робіт скульптора.
Реваківський ЗНЗ також відомий своїм Музеєм історії. Музей історії у школі задумали створити давно. Під керівництвом учительки українознавства Світлани Храпко склали план, залучили до цього учнів, батьків. Вироби у музеї створено руками школярів-гуртківців. Це писанки, гобелени, кераміка, вишивка. Створили також у кімнаті-музеї експозицію хлібних виробів. Відгукнулися на наше прохання і батьки школярів, які перебувають за кордоном. Спільними зусиллями оформили експозицію "Хліб народів світу". Також у музеї оформили кімнату предметів вжитку старовини
